11 вересня 2017

«Різноманіття — не вада, а ресурс»: Любко Дереш про мовне питання і шлях до миру

Останнім часом в Україні було одразу кілька гучних скандалів після висловлювань іменитих літераторів щодо мови спілкування. Письменник Любко Дереш написав для Platfor.ma про те, чому для країни нашої мрії треба багато працювати і на Сході, і на Заході.

 

Фотографія: depositphotos.com
 

Відучора я долучився до ініціативи Проекту розвитку ООН в Україні, ставши посланцем доброї волі ООН. Складаючи свій графік поїздок в рамках проекту, я віддав перевагу східним регіонам, за інерцією вважаючи, що вони більше потребують уваги та спілкування, аби включитися у миробудування в країні. Однак, перечитавши ще раз недавні статті своїх колег-письменників з Галичини, розумію, що Західну Україну потрібно залучати до спільного процесу комунікації не меншою мірою, ніж східні регіони.

 

Читаючи колонки Тараса Прохаська, Юрка Винничука, Юрія Андруховича, я відмічаю дві емоції — жаль і страх. Жаль за втраченим у минулому — бабусиним садочком, дитячою вулицею, рідним мовним середовищем. Страх — втратити ще більше: втратити себе, свою побутову ідентичність, свій комфорт — емоційний, інтелектуальний, культурний. Якщо не розібратися з цими страхами, вони будуть забарвлювати всі події, пов’язані з негоціаціями всередині країни, в темні, тривожні тони і додаватимуть зайвого драматизму до ситуації.

 

Як каже Сергій Жадан, не можна робити вигляду, наче наше життя не змінилося з часу війни — воно кинуло виклик нашому бажанню до сталості, а головне — нашому уявленню про майбутнє. І це хороша можливість переглянути речі, до яких ми були прив’язані, заради того, аби звільнити місце для чогось нового і ліпшого.

 

Усі ми, люди уяви і слова, маємо мрію — I have a dream — і коли наша мрія стає під загрозою, ми схильні бачити радше катастрофу, аніж шанс — шанс на Мрію з великої літери — I have a Dream. Шанс мріяти потужніше, розправити крила уяви на всю необрізану довжину. Можливість взяти внутрішній реванш у світу за молодість, коли вірилося і думалося, що зможеться — ще до того, як мами й бабусі навчили нас того, що є «ми» і є «вони».

 

Гідне життя — це життя без страху вийти за межу зони комфорту (чи, принаймні, боротьба за таке безстрашшя),

бо саме там, за межею комфорту, ми починаємо ставати

по-справжньому людьми. Нас робить людьми не кількість прочитаних книг, а висновки, які ми виводимо на їх основі, і, врешті, та кількість людяності, на яку ми здатні у своїх вчинках.

 

Людяність — поняття значно ширше, ніж національні межі. Протистояння України та Росії неможливо вирішити на рівні двох держав чи навіть на рівні кількох політичних блоків — це системна криза загальнолюдського бачення, бачення тієї глобальної перспективи, в яку ми рухаємося, про що багато писали Дацюк, Нікітін та інші філософи й аналітики, і поки що ця ніша — ніша загальносвітового майбутнього — відкрита і є вищою мірою discussable. Так само для того, щоб підійти до вирішення системи українських протистоянь, потрібне перспективне бачення для нашої країни, включене у перспективне бачення розвитку цілого світу.

 

 

Як на мене, виклик і завдання для українських літераторів та, ширше інтелектуалів, у теперішньому моменті — це спроба побачити новий мир у майбутньому. Замість продовження тяглого теперішнього, як любить писати Сергій Дацюк, варто почати активно вести діалог про новий інтегральний світ, заснований на інших засадах — більш відкритий, менш конкурентний, заснований не на страхові та подавленні, а на толерантності та турботі. Замість інерціювати з приводу мовного і культурного різноманіття — прискорити процес формування нових уявлень про інший мир в Україні, де різноманіття — не вада, а ресурс.

 

Інтелектуально ситуація для такого обговорення вже визріла, як в Україні (щодо локальних перспектив), так і у світі (щодо глобальних викликів), справа за цивільною етичною освітою, котра допоможе роз’яснити, в першу чергу, взаємопов’язаність і взаємозалежність всіх людських спільнот, які існують сьогодні в Україні (і на планеті). Опираючись на ідею взаємозалежності, ми зможемо розпочати діалог — не стільки про те, яким чином досягти миру, скільки про те, для чого нам мир. А зрозумівши це, зможемо оцінити, чим ми готові жертвувати на шляху до його становлення, а чим — ні.

 

Цей шлях може бути радісним і наповненим творчих відкриттів. Ще раз хочу нагадати, що бути людиною — це процес, а не константа, він індивідуальний, а не колективний, і його, хай через помилки і тактичні промахи, потрібно утверджувати впродовж усього життя, кожного дня, долаючи себе, і першим, добровільно, в надії і з вірою в Божу поміч, ступати у невідоме.