10 грудня 2016

Гуртки декомунізації: як радянська самодіяльність може стати чимось новим і об'єднуючим

У Радянському Союзі безліч людей об’єднувались навколо самодіяльності. Локальні аматорські ансамблі або різноманітні гуртки існували чи не в кожному селі. Зараз система суспільних занять майже знищена, а запропонувати тим, хто за цим ностальгує або просто прагне самореалізації, фактично нічого. Журналістка Олена Семенюк розмірковує для Platfor.ma, як знову об’єднати людей і чому спрацьовує декомунізація свідомості через роботу з простором.

 

 

Хор ветеранів війни та праці «Жива пам'ять» у Народному домі Червонограда на Львівщині старанно співає давно забуті багатьма  радянські пісні. У хорі – переважно літні жінки.

 

Я шлю тебе письмо из сорок пятого...

Взгляни на снимок, сверстник дорогой

На нем я вместе с нашими ребятами,

Ты посмотри, какой я молодой...

 

Є там й інший самодіяльний гурток: «Нескорені». Старенькі дідусі так само наполегливо і рішуче виспівують повстанських та патріотичних пісень.

 

 

Ці дідусі й бабусі виглядають дещо кумедними. Незалежно від репертуару і ті, й інші є спадком радянського минулого. Художня самодіяльність була в СРСР однією з найпоширеніших форм дозвілля та творчого розвитку. Без таких гуртків не існував жоден навчальний заклад чи трудовий колектив.

 

Серед іншого, гуртки були певним ідеологічним інструментом. Всесоюзні огляди самодіяльності ставали кампаніями з пропаганди і розвитку радянського самодіяльного мистецтва.

 

Викладачка Житомирського державного університету ім. Франка Тетяна Клименко згадує свій досвід художній самодіяльності часів СРСР: пісні чи вірші мали бути про любов до радянської батьківщини, про дружбу між народами. «Хотілось прочитати поезію, щось зі свого, про почуття – але казали, недостойне, бо там власна думка, – розповідає Тетяна. – Пригадую тільки танці народні, квіточки в руках, віночки, все надто пристойне. Ніяких тобі сучасних вихилясів, бугі-вугі були теж відсутні».

 

За словами Тамари Василець з Дніпропетровщини, кожен культурний захід завжди починався з урочистої частини, де славили Леніна, партію, підростаюче покоління жовтенят та піонерів. У промовах йшлося про велич та могутність Компартії, яка нібито вела нас до світлого майбутнього. Навіть у художніх виступах переконували, що за все у цьому світі люди мають дякувати Леніну та партії: «Нам про це розказували і в школі і поза нею, і на телебаченні, тож доводилося у це вірити. Починав розуміти, що коли не станеш жовтеням, піонером, комсомольцем, то у цьому житті ти ніхто».

 

Сьогодні в Україні є різні погляди на декомунізацію. Та переважна частина людей вочевидь не усвідомлює: цей процес не має обмежуватися лише перейменуваннями вулиць чи поваленням пам’ятників Леніну. Йдеться про набагато глибші речі.

 

Трансформація або зникнення гуртків художньої самодіяльності – це теж свого роду декомунізація. Комусь вони ще потрібні, як і пам’ятники Леніну. Але все ж є очевидним відлунням радянщини, наряду зі шкільними лінійками на перше вересня.

 

Та зрозуміло й інше. Попри її ідеологічну забарвленість, та ж радянська самодіяльність була для людей способом самореалізації. Тому на заміну гурткам чи іншим різновидам радянської організації дозвілля, розвитку та нібито роботи на благо суспільства мають прийти інші – сучасні, які відповідають теперішнім потребам. З новими підходами до розвитку, але не з ідеологією в основі, а з критичним мисленням та креативністю. Які були би гарною альтернативою радянським атрибутам та способам життя, що декомунізуються.

 

Чи є вже сьогодні такі інструменти або бодай щось, що могло би слугувати фундаментом для появи сучасних «гуртків»? У більших містах, особливо обласних центрах, осередки залучення людей до мистецтва, культури, справ свого середовища та активізму в цілому трансформувалися, стали добровільними.

 

Колишні заводи, будинки культури, образотворче чи монументальне мистецтво, що містило ідеологічну складову – багато що сьогодні вже ревіталізується. Але більшість об’єктів все ж чекають своєї подальшої долі: бути знищеними чи оновленими.

 

 

Так, наприклад, громада чи одна людина самостійно і добровільно може ініціювати або долучитися до реалізації проекту, певним чином спрямованого на покращення життя інших. З цього всього з’являються культурно-мистецькі заходи, освітні програми, облаштовуються або оновлюються певні ділянки міста, подвір’я чи будинку тощо.

 

У світі великий довід перетворення соціалістичної спадщини на сучасність мають країни колишнього соцтабору. Наприклад, ландшафтний парк «Дуйсбург-Норд», що в Німеччині, облаштований на місці закритого металургійного заводу і сьогодні слугує місцем відпочинку для місцевих жителів і гостей міста.

 

Практика ревіталізації закинутих просторів у Європі вже довела свою потрібність. По-перше, це хороший спосіб доцільного використання певної ділянки міста. По-друге, немає потреби займати більше міського простору, оскільки можна знову використати існуючий. По-третє, такий досвід заощаджує ресурси, створює діалог між митцями та владою і, звісно, приносить користь як місту, так і його жителям чи гостям.

 

У нас цей рух також стає популярнішим, хоча  ще не таким потужним, як на захід від України. Але щоб облаштувати простір, не обов’язково шукати величезний закинутий завод у центрі міста. Хороший приклад локальної ревіталізації – Хата-майстерня, що на Івано-Франківщині. Стару закинуту хату декілька людей вирішили відбудувати знову і створити комфортний простір для тренінгів, семінарів або ж просто для людей, що надають перевагу зеленому туризму. Крім того, власники Хати намагаються всіляко взаємодіяти з селянами, розвивати околиці.

 

Є інші цікаві приклади того, чим зараз може бути самодіяльність. Три громадські організації – «Інша освіта» (Україна), «MitOst» (Німеччина) та «INTERRA» (Росія)  – створили музичний проект «Поліфонія голосів». Він спрямований на міжкультурний обмін, розвиток уміння слухати і чути. Учасники з трьох країн вже двічі збиралися і робили кавери на українські, російські, англійські та навіть африканські пісні. Перший концерт відбувся у музеї Гамбурга. Другий – на Івано-Франківщині, у будинку культури села Бабин, третій – в ресторані «Urban Space» у самому Франківську.

 

 

Останні декілька років, особливо після ухвалення законів про декомунізацію, громадськість все більше генерує ідеї, спрямовані на роботу з усною, локальною та публічною історією, з пам’яттю, на зміну усвідомлення ролі архівів та на розвиток спільноти. Наприклад, проект «Студії живої історії» організовує певний цикл семінарів, що допомагає учасникам ініціювати проект на історичну тематику. Серед них трапляються і дискусії, лекції, створення фільмів, настільних ігор, освітньо-виховних програм чи робота з простором та громадою в цілому. Таким чином люди самостійно вибудовують стратегії вирішення певних проблем, пов’язаних з історичною спадщиною загалом та радянською зокрема, визначають, що є для них цінним.

 

Привернути увагу місцевої громади та влади до стану архітектурних об’єктів, сформувати критичне мислення у них та адекватно сприймати процеси декомунізації намагається учасниця «Студій живої історії» Олена Позняк у своєму проекті «Mykolaiv: back to USSR». У форматі віртуальної екскурсії з використанням фото, аудіо та відео дівчина намагалась досягнути ефекту занурення в епоху радянського минулого свого міста.

 

Однак загалом в Україні напрям сучасних суспільних занять тільки починає розвиватися. Адже ностальгія за минулим у багатьох людей-вихідців із Радянського Союзу була, є і буде. Проте чому б не замінити руїни сучасними цінностями та способами діяльності?

 

Як не як, бажання самореалізації через творчість, культуру, художню самодіяльність у людей буде завжди. Хтось шукатиме шляхи реалізації сам, а хтось чекатиме, щоб ці можливості для людей створила держава. І суспільство разом із владою повинні знаходити нові методи та інструменти без радянських пережитків, аби реалізувати ці прагнення.


comments powered by Disqus