5 березня 2017

Only one Ліван: українець про країну, яка вражає

Українець Богдан Скасків нещодавно відвідав одну з найцікавіших близькосхідних країн – Ліван. Для Platfor.ma він написав про те, як ця держава живе з релігійним різноманіттям, чому місцеві підтримують «Хезболлу», та навіщо взагалі туди їхати.

 

 

Не встигаю сісти в літак в аеропорту Ларнаки та сьорбнути сік, який принесла стюардеса, як пілот вже оголошує посадку. Рейс з Кіпру в Ліван триває 40 хвилин, з яких у повітрі літак проводить лише півгодини. Давня мрія ось-ось здійсниться, і я опинюсь там, де зберігаються традиції та секрети найстаріших цивілізацій світу. Поруч сидить поважний з вигляду ліванець, який більше 20 років тому емігрував в США, а зараз займається телекомунікаційним бізнесом на Кіпрі. Повертатись додому назавжди він не збирається, але коли дізнається про мої плани поїхати на схід країни, то з повним занепокоєння виразом обличчя тихо шепоче одне слово: «Хезболла». Так починаються мої перші хвилини в країні, що назавжди залишиться в моєму серці.

 

Дешевше, ніж Uber

Столичний ліванський аеропорт знаходиться за 15 кілометрів від міста, а вночі крім таксі туди нічого не їздить. Телефони бейрутських кебів вже давно в моїй телефонній книжці, проте можлива ціна виводить зі стану спокою. За поїздку в центр підприємливі водії хочуть в середньому $40. На щастя, якимось дивом телефон ловить безкоштовной вай-фай у аеропорту, і я встигаю замовити Uber до того, як мережа таким же дивним чином пропадає. Навіть не знаючи, взяв хтось моє замовлення чи ні, виходжу на вулицю та відбиваюсь від пропозицій довезти до міста за мій денний бюджет в Бейруті. Через кілька хвилин моє терпіння винагороджується посмішкою водія Тойоти, що впізнав мене по фотографії в профілі Uber’a та зупинився саме там, де потрібно. Як результат – приємна розмова по дорозі до міста, зручний автомобіль та всього $14 за це все щастя.

 

Вже скоро я на кухні хостелу і розповідаю іншим мандрівникам історію про ціни та мій фарт з Uber’ом. Більшість дивується, неначе снігу влітку, та кажуть, що навіть не підозрювали про те, що сервіс працює в Бейруті. Проте один англієць відповідає, що заплатив ще менше і їхав на таксі: «Я вийшов з аеропорту, і на мене накинулась зграя таксистів. Торги почались з $60. Ввічливо відмовившись, я пішов в сторону траси. Більшість з них відпала майже відразу, але один сів за кермо та їхав за мною кількасот метрів, продовжуючи торгуватись. Коли ціна впала до $10, я не витримав». Історія про незламність духу та вміння домовитись. Ласкаво просимо до Азії!

 

 

Диво без доказів

«Коли у тебе немає планів, то вони самі тебе обов’язково знайдуть», – говорить старовинне китайське прислів’я. А в реальності тобі просто зустрічаються двоє китайських студентів, котрі п’ють пиво на терасі хостелу та під час теревенів про життя зізнаються, що наступного дня їдуть побачити найбільше диво Лівану – печери Джейта. А коли у тебе багато часу і мало конкретики, то таке зізнання – немов пропозиція безвідсоткового іпотечного кредиту.

 

Наступного ранку ми ловимо shared taxi, що є найкращим способом пересуватись по столиці та околицях, і відправляємось в напрямку печер. В касі нас просять оплатити 18 тис. ліванських фунтів (або $12) та, дивлячись на наші камери, розчаровують – в обох печерах зйомки заборонені. Ну нічого, вони в українських школах не вчилися. В першій печері ховаємо подалі фотоапарати, але мобільні лежать напоготові в кишенях. Гід невпинно слідкує за нашими рухами, але, коли керуєш човном по підземному озеру, всього помітити неможливо. Так з’являється єдине на всю компанію фото печери Джейта.

 

Проте все найцікавіше попереду. На вході до верхньої печери все набагато серйозніше. Прозорі, закриті на замок, двері, збоку шафки для зберігання камер та телефонів, в які вас наполегливо просять здати всю техніку.

 

Висота печери сягає більше 20 удавів. Тут можна побачити найбільший у світі сталактит, що звисає зі стелі аж на 8 метрів, чи сталагміти-гриби заввишки з 9-поверховий будинок. Навіть знайомі, що були у найбільшій печері світу Шондонг, сказали, що Джейта вразила їх більше.

 

У випадку, якщо ж вам все-таки вдасться пронести телефон чи камеру, пам’ятайте, що через кожні 50-100 метрів стоїть наглядач, робота якого – знайти саме вас. Можливо, це і на краще. Завдяки інтернету ми маємо змогу побачити практично будь-яке місце ще до нашого приїзду, і як-не-як, а це згладжує ефект несподіванки та першого враження. Коли ж ти не знаєш чого чекати, то момент зустрічі стає в рази ціннішим.

 

Арабська вечірка

Крім того, що мій хостел став першим офіційно дозволеним у Лівані, він ще й сам по собі є дуже непоганим місцем ночівлі та знайомства з іншими мандрівниками. Так і сталось того вечора. Чотири дівчини кружляли в танці по центру загальної кімнати хостела та дружно сміялись. Таким чином виглядало pre-party до вечірки, що мала відбутись у ресторані Mezyan в одному з центральних районів Бейруту – Хамра. А пропускати вечірку у Бейруті – то дуже погана ідея. Десь така ж погана, як взагалі ніколи не поїхати до Лівану.


З першого погляду місце нагадувало якесь кафе, де можна з’їсти доброї пасти та випити келих вина. Проте, немов як у казці про Попелюшку, спочатку нізвідки виринув діджей, а потім спокійні, як гарбузи, відвідувачі перетворились в гарцюючу масу танцюристів.

 

Єдиним «мінусом» цієї вечірки була неймовірно цікава музика, що лилась з динаміків весь вечір. Тому часто доводилось розриватись між танцполом та телефоном, який сумлінно запам’ятовував всі треки у Shazam. Попасти в таке місце – означає зруйнувати всі стереотипи про арабський світ, які могли бути у вас до цього.

 

Війна та біженці

В хостелі ми познайомились з Мією, волонтеркою з Гренландії, яка приїхала в Бейрут допомагати біженцям. Хороший приклад того, як навіть на віддаленому острові можна залишатись небайдужим до інших людей.

 

В Лівані віддавна переплітаються 18 релігій, з яких найбільше завжди було мусульман та християн. Тому не дивно, що влада теж розділялась по такому принципу. Парламент – в пропорції 6 до 5 між християнами та мусульманами, президент згідно Конституції мав бути християнином, прем’єр – мусульманином-суннітом, спікер парламенту – мусульманином-шиітом, а голова війська – друзом. Оскільки мусульмани мали вагомий вплив на політику держави, то ні для кого не стало несподіванкою, що в 1948 році, після створення країни Ізраїль, Ліван приєднався то пан-арабської армії та палестинських військ, щоб протистояти новому державному утворенню в регіоні. Після програшу в цій війні країну заполонили біженці.

Потім була шестиденна війна в 1967 році, яка лише збільшила кількість біженців у країні та напруження між різними релігіями та верствами населення. Тому в 1975 році порохова бочка вибухнула громадянською війною. Бейрут був поділений на дві частини, а в країну «для підтримання порядку» зайшли сирійські війська. В результаті це перетворилось на тиху окупацію Лівану, яка закінчилась лише в 2005, коли останні з 40 тис. сирійських солдатів покинули країну.

 

Паралельно південь країни був захоплений Ізраїлем, який до цього часу відмовляється віддавати ці землі. Зараз в країні офіційно налічується півмільйона біженців, хоча тільки з Палестини, згідно іншим даним, таких мільйон. Зовсім нещодавно додалась проблема сирійців, які почали масово втікати зі своєї країни. На відміну від палестинців, сирійці живуть просто неба в околицях Бейруту чи горах, потерпаючи від холоду та хвороб, оскільки економіка Лівану не може дозволити собі будувати табори для цих людей.

 

На жаль, поки в цій історії немає щасливого кінця. В країні із власним населенням в 4 млн осіб зараз проживає більше 2 млн біженців з Палестини та Сирії. І якщо військові конфлікти навколо будуть продовжуватись, то це число буде лише зростати.

 

Мохаммед та Хезбола

Поїздка в Баальбек була моїм головним пріоритетом в Лівані. Комплекс древніх храмів, походження яких дотепер остаточно не встановлене, на території, підконтрольній військовій організації «Хезболла», за якихось кілька десятків кілометрів від кордону з Сирією. Звучить захоплююче, чи не так? Але перший млинець вийшов глевким. Наша експедиція в складі китаянки, вірменки та єгиптянина за рулем зазнала невдачі. До Лівану прийшов циклон та зробив гірські перевали важко прохідними для простих легкових машин, одну з яких необачно взяв напрокат Іслам (це не релігія, а ім’я). В результаті нас розвернули військові на під’їзді до гір та відправили оглядати більш доступні місця – палац Бейт ед-Дін та місто Сайдон на півдні країни, в яке не рекомендує їхати Lonely Planet через загрозу бомбардувань з боку Ізраїлю. Але місто гарне.

 

Вже по поверненню в хостел мені вдалось дістати номер відомого в вузьких колах мандрівників Мохаммеда. Подейкували, що він зміг завезти наших знайомих в Баальбек, а тому на нього можна покластись. Недовго думаючи, я домовився з ним про зустріч наступного ранку та майже примусом організував ще одну експедицію з жителів хостелу.

 

Перші сумніви виникли у всіх, коли ми побачили, що Мохаммед приїхав на Toyota Corolla. Але з допомогою Аллаха, казав він, ми прорвемось через засніжені гори і попадемо туди, куди треба. Іншої думки були військові на першому блокпості (загалом ми проїхали їх десь п’ять), які сказали, що дорога відкрита лише для автомобілів 4х4.

 

Що робити в таких випадках, якщо розвернули вже вдруге? Правильно, шукати об’їзд. І ми його знайшли! Покрутившись трохи серпантинами, ми виїхали до блокпосту за 30 кілометрів в горах від попереднього. Тут військові були більш привітні та просто пояснили, що без ланцюгів на колесах нас не пустять. Що ж, ми купили лише один ланцюг на те колесо, яке було краще видно з блокпоста. Вони не помітили і пропустили нас на перевал. Там наші очікування виправдались, адже сніг у Лівані – це все-таки щось досить особливе, незважаючи на наявність гірськолижних курортів. Дорога була в цілком доброму стані як для нашої маленької Тойоти.

 

Наступні блокпости пройшли більш спокійно. Наш гід весь час контролював, коли ми можемо користуватись камерами, а коли ні. Два дні перед цим австралієць необачно витягнув телефон та зробив знімок блокпоста, за що їх машину затримали на дві години і перерили все, що тільки можна було по декілька разів.

 

Долина Бекаа, куди ми спустились з іншого боку гір – це суміш італійської Тоскани та афганського Кандагару. Тут знаходяться найстаріші та найбільші виноробні Лівану, дороги набагато кращі, ніж в інших частинах країни, а на плантаціях обабіч гір вирощують марихуану.

 

 

При під’їзді до Баальбека нас засліпило сяйво місцевої мечеті – найбільш дивного храму, який я бачив у своєму житті. При вході до неї лежали протитанкові загородження, біля дверей виблискувала ємність для пожертв у формі кулі, а ззовні та всередині все було позолочене. Мохаммед розповів, що за легендою цей храм збудований на місці, де виросло дерево, посаджене дочкою Алі ібн Хусейна – святого для шиїтів внука пророка Мухамеда. Дерево і до цього часу там, проте, оскільки мечеть шиітська, то армія ІДІЛ вже двічі пробувала її зруйнувати.

 

Взагалі більшість місцевих щиро підтримують «Хезболлу» (їх лідер Хасан Насралла тут важливіший за президента) та ненавидять Ісламську державу. Багато з них ходить через гори воювати з ісламістами в Сирію та вже ніколи не повертається додому.

 

Але найцікавіше чекало попереду. Храми Баальбека можна порівняти хіба з Парфеноном – настільки величний цей комплекс. Перші тераси були збудовані тут ще в 5 тисячолітті до нашої ери і вже в той час вважались чудом світу. Колони висотою в 22 метри, конструкції з бетонних плит вагою від 300 до 1000 тонн (для порівняння – в піраміді Хеопса один блок важить 2,5 тонни). Як і хто міг побудувати це без жодних скріплюючих матеріалів – так і невідомо.

 

Фінальним акордом дня стала вечеря в одному з придорожніх кафе, де їжа смакувала краще, ніж в дорогих ресторанах. Ліванська кухня по праву вважається однією з найкращих у світі (мамин борщ ніщо не зрушить з першого місця), а кухня в долині Баальбек ще й має свої унікальні страви, як м’ясо сфеха чи салат ель-рахеб.

 

Кальян з доставкою

Якщо з алкоголем у багатьох арабських країнах у вас можуть виникнути проблеми (не в Лівані), то куріння кальяну – це така ж звична процедура, як ранкове вмивання чи молитва 5 разів на день. Практично в кожному закладі вам з радістю приготують хуку на будь-який смак. Але яке було моє здивування, коли нам запропонували замовити кальян з доставкою в хостел. Уявіть: до вас приїжджає кур’єр з кальяном, тютюном, запасом вугілля, розпалює це все і залишає на ніч. Далі все залежить від вас. Час користування обмежений лише вашими легенями та ранком. Коли я писав ці рядки, загострення хронічного фаринготонзиліту переконало мене, що краще вночі займатись більш цікавими речима.

 

Адже в Лівані їх дійсно вдосталь. Тож якщо вам хочеться екзотики, боротьби з стереотипами і туристичних місць, де немає туристів – Ліван чекає.

 

В тему: Ліван очима українки Анастасії Марушевської.


comments powered by Disqus