23 серпня 2017

Програти в захисті: як активісти пересварились через справу про сексуальне насильство

Нещодавно у Facebook згадали про акцію #яНеБоюсьСказати. Приводом став пост харків'янки Дар'ї Андрєєвої, яка оголосила імена її кривдників – і вони виявились відомими харківськими діячами. Врешті це призвело до конфлікту між правозахисними організаціями, які не зійшлись в тому, кого ж тут варто захищати: жінку чи тих, кого вона звинуватила. Львівська активістка під псевдонімом Йош написала для Platfor.ma про те, що це говорить про правозахист і суспільство загалом.

 

Фотографія: depositphotos.com

Заява Дар'ї не могла залишитись без реакції в харківському середовищі, її стали обговорювати, друзі-подруги одної сторони підтримували одну сторону, іншої – іншу. На цих харківсько-фейсбучних дискусіях все б і скінчилось, якби за Дарію не вступились громадські організації (Феміністична майстерня (далі — ФМ), Сфера,  ФРІ), і не перетворили кейс на справу всеукраїнської важливості. Вони написали текст, в якому говорили про те, яка позиція і які висловлювання є недопустимими на прикладі коментарів одного учасника словесних батлів, а саме  Бориса Захарова, директора адвокаційного центру Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ).

 

На наступний день УГСПЛ написала офіційну відповідь на своєму сайті. Організація підтвердила, що вважає допустимими такі, як у Захарова, приватні висловлювання представників своїх керівних органів, а також оголосили, що розділяють його правозахисну позицію, вбачаючи в розголошеному випадку передовсім приниження гідності відносно згаданих чоловіків.

 

Із заявою УГСПЛ справа набула більшого розголосу та й іншого характеру. Тепер уже йдеться про два абсолютно різні підходи в правозахисті стосовно випадків гендерного насилля. Одні допускають публічні звинувачення і воліють бачити підтримку до постраждалої, інші стоять на позиції рівності сторін, і якщо хтось без доказів звинувачує когось у сексуальних злочинах, то має відповідати по закону.

 

Ймовірно, сторони не можуть знайти спільну мову і через те, що говорять про різного характеру аспекти справи – ФМ і Ко говорять про соціокультурне явище, а УГСПЛ – суто про юридичний бік справи. І хоча ФМ згадували про «прогресивні правозахисні практики», та лишається купа законодавчо неврегульованих реалій, з якими стикаються жертви насилля, і які мають саме культурне походження. Про них і поговоримо.

 

Ці явища відбуваються незалежно від того, чи жертва – насправді жертва (а тим паче, чи доведено це в суді), тобто вони не стосуються насилля прямо, але є пов'язаними, допомагають йому ширитися і виступають стримувальними факторами в його подоланні.

 

Приклад Дар'ї видався дуже наочним для того, щоб показати, чому в країні замовчується досвід насилля, а справам, про які заявили, не дають ходу. Або ж чому жертвам насилля безпечніше і комфортніше мовчати про пережитий досвід. 

 

Якщо почитати коментарі в мережі, то можна знайти купу жорстких і нестриманих коментарів на адресу жінки. І, знову ж таки, ці висловлювання з’являються незалежно від того, чи доведений в суді факт насилля чи ні. Юридичні механізми не рятують жінок від приниження та цькування.

 

Перш за все, варто згадати культуру зґвалтування. Це явище описує насилля чоловіків над жінками як звичне в суспільстві, і при цьому діють суспільні норми, які його нормалізують та виправдовують. Реакція УГСПЛ, яка не відгукується на заяву жінки про насилля, але переймається репутацією чоловіків, є прикладом такої культури. 

Фотографія: depositphotos.com

 

Серед коментарів, які посипалися в сторону Дарії, є також класика жанрів слатшеймінгу та віктімблеймінгу: вона сама винна у тому, що привертає так багато уваги чоловіків. Слатшеймінг (від англ. slut – шльондра, shame – соромити/сь) — засудження, приниження жінок за їхній вигляд і поведінку, які вважаються вульгарними. Віктімблеймінг (від. англ. victim – жертва, blame – звинувачувати) – засудження жертви за насилля, яке над нею скоїли. У  фразах про те, що нікого не ґвалтують, а тільки одну її, є одразу й віктімбеймінг і недовіра до її звинувачення, і ще одне цікаве явище — газлайтінг.

 

Газлайтінг (від англ. назви фільму «Gaslight» – газове світло) — термін на позначення ситуації, коли людину запевняють в тому,  що те, що відбувається, є її вигадками, і змушують сумніватися в її здатності об’єктивно оцінювати реальність. Таким чином людей намагаються запевнити, що глобальне явище насилля над жінками відсутнє, а насильницькі дії не є такими. Тобто суспільство різними методами намагається запевнити жінку в тому, що вона помиляється у своїх свідченнях, і така її поведінка не є адекватною.

 

Найцікавіший приклад, як на мене, становить думка опонентів про те, що для Дарії це спосіб піару. Авжеж, в нашому суспільстві дуже престижно бути зґвалтованою. Ні, це повна нісенітниця, адже навпаки, ще з традиційної культури тягнеться ганебність факту зґвалтування — не для ґвалтівника, а для жертви. Соромно бути зґвалтованою. Зґвалтована жінка змушена каятись за те, що з нею відбулось, а соціальний статус її падає.

 

Застосування публічно, через інтернет, всіх вищезгаданих прийомів задля приниження особи, являють собою цькування. І тут хотілось би трішки поговорити про ефективність цього методу. Цькування можна віднести до регуляційного механізму, за допомогою якого суспільство не допускає поширення неприйнятного явища. Але варто зазначити, що ми бачимо приклади цькування як з боку Дар’ї відносно її кривдників, так і з боку опонентів відносно неї самої.

 

Це явище, м’яко кажучи, не нове, але з появою соціальних мереж і чатів воно значно поширилось, і тепер ми знаємо термін кіберцькування (кібербулінг). Разом із доступністю публіці розмов, які раніше вважались би суто приватними та можливістю їх поширити, колосально зросла можливість впливу цькування на конкретних людей. І, власне, тому ми зараз маємо цей прецедент для дискусії.

Фотографія: depositphotos.com

 

Цькуванням не гребують ані привілейовані групи, ані дискриміновані, прагнучи вибороти легітимність власних поглядів. Але штука в тому, що цькування має переважно індивідуальний вплив, і воно не змінює культурну парадигму: сильні групи залишаються сильними, а слабкі – слабкими.

 

Моніка Левінські в одній з перших своїх промов після 20-річного мовчання засуджує культуру приниження саме через індивідуальні трагедії, до яких вона призводить. Кожна людина має гідність, а цькування направлене не на вирішення проблеми в корені, а на приниження чи навіть знищення цієї гідності.

 

Ми бачимо, як, відстоюючи свою гідність через приниження інших, сильніших, більш привілейованих осіб, потерпіла жінка зазнає невдачі. Хоч вона і знаходить інституційну підтримку, її саму цькують, а  УГСПЛ відмовляє їй в гідності і переймається виключно правами потерпілих від її слів чоловіків. Але  гідність одних людей не можна забезпечувати за рахунок інших, просто відібравши її.

 

На тлі цих деструктивних інтенцій та сварок у підходах до вирішення проблем, хочеться запропонувати альтернативу та подивитися на горизонт, до якого варто прагнути. Як не дивно, цей горизонт окреслює сама Дарія Андрєєва у своєму виступі на конференцій 15х4. Тема її промови – культура згоди.

 

 

Цей горизонт світоглядний, а от як застосувати чи змінити юридичні норми, – хай вже вирішують інституції.


comments powered by Disqus