27 липня 2017

«Помираючи з кожним втраченим пацієнтом, багато не врятуєш»: анестезіолог про свою роботу

Раз на тиждень вночі на пошту до обраних прилітає лист. Це «Сова» – наша кураторська розсилка, в якій знаючі люди діляться пізнавальними речами. Підписатися на неї можна тут, але якщо ви не користуєтеся поштою з релігійних або етичних міркувань, то за місяць-півтора ми викладаємо дещо і онлайн. Ось «Сова» імені інтерна-анестезіолога, лекторки і блогерки Олександри Бойко – про те, що відбувається, поки ми під наркозом.

 

 

Ви знаєте, як липа шелестить і хто такий анестезіолог? По-перше, це лікар. По-друге, це я через рік. По-третє, це людина, яка безпосередньо відповідає за ваше життя під час знаходження у реанімації чи в операційній.

 

Чомусь для багатьох лікар-анестезіолог — це такий дядька (тітка) в хірургічному костюмі, який робить одну чарівну ін’єкцію і бере в кишеню чималеньку суму грошей незрозуміло за що. Сьогодні мені хочеться розказати вам трохи про інший бік анестезіології. За яким — чужі і власні страждання, смерть, писк моніторів та відповідальність, відповідальність, відповідальність. Поїхали.

 

 

Скоріше за все, ви вже стикалися з анестезією. Спілкуватись для цього з лікарем-анестезіологом необов’язково — достатньо звичайного візиту до стоматолога або навіть «проковтування зонду» (пам’ятаєте такий гидотний шланг, що його злий лаборант пхає вам до рота?). Для сучасної медицини, у якій комфорт пацієнта зараз на першому місці (а отримання лікування без болю — одна зі статей Прав людини, на хвилинку), знеболення при будь-якій маніпуляції з мінімальною болючістю — святе діло. Але для так званих малоінвазивних втручань в організм (тобто таких, що не потребують великої операційної з купою персоналу) достатньо навичок лікаря, який це втручання виконує. Іншими словами — стоматолог не буде кликати на видалення зуба анестезіолога, а швидше (та, якщо бути відвертим, краще) впорається з анестезією сам.

 

Інша справа — оперативні втручання. Поки ви сидите в палаті/приймальному відділенні лікарні, і хірург, що вас оглянув, сказав сакраментальне «Ну що ж, будемо оперувати», запускаються невидимі для ока, але чіткі та відпрацьовані механізми надання анестезіологічної допомоги.

 

Залишивши пацієнта наодинці переварювати такі новини, хірург знімає слухавку внутрішньолікарняного телефону і набирає номер ординаторської. Зазвичай у відділенні чергує двоє лікарів. Звучить кодова фраза: «У нас тут операція», після якої хірург передає дані про пацієнта, діагноз та запланований об’єм оперативного втручання. Також надаються орієнтири, де пацієнта можна знайти (відділення, номер палати або навіть операційна), після чого анестезіолог зітхає, гукає молодого і повного енергії інтерна («Олександро, вставай, у нас перитоніт/апендицит/кровотеча»), бере все необхідне для огляду і вирушає до завмерлого в очікуванні хворого.

 

Про сам факт огляду. Бувають, звичайно, такі ризикові лікарі, які оглядають пацієнта безпосередньо на операційному столі. Бувають і такі самовпевнені хірурги, які «подають» (звучить як про торт або напої) пацієнта на стіл без попередньої консультації анестезіолога. Так — неправильно. Єдиний виняток — дуже серйозна травма чи пошкодження, коли немає часу задавати пацієнтові дурні запитання та як слід готувати до операції, а треба рятувати життя.

 

До речі, про питання. Повірте, лікар-анестезіолог питає вас про вік, вагу і стосунки з алкоголем не тому що він мудак, а тому що йому ця інформація конче необхідна. Якщо ситуація дозволяє, анестезіологічний передопераційний огляд може тривати 30-40 хвилин, і це набагато краще, ніж декілька поверхневих питань і байдужий лікарський погляд, направлений кудись у стіну.

 

Бувають операції, за яких можливе застосування різних видів анестезії. Зазвичай анестезіологи розповідають про «плюси, мінуси, підводні камені» кожної з них, пропонують хворому самому зробити вибір, але надають особисті рекомендації. У будь-якому випадку, останнє слово завжди за хворим. У нашій практиці неодноразово були випадки, коли можна було обійтись місцевою анестезією, а пацієнти відверто і трошки сором’язливо говорили: «Я дуже боюся, можна мені так, щоб я закрив очі і відкрив, а там вже все готово?» Звичайно, можна. Спокійний пацієнт — один із китів вдалої операції, і ми робимо все для його максимального комфорту.

У момент, коли хірург по лікоть занурений у тіло пацієнта, анестезіолог «відпочиває». Тобто це хірурги так думають. Насправді ми «дивимося телевізор» — не відводимо погляд від життєвих показників на моніторі, періодично підходимо до абсолютно беззахисного пацієнта та перевіряємо його стан, глибину анестезії, простими словами — переконуємося, що йому не боляче і він міцно спить.

 

 

Ось вам трохи інформації для роздумів: чи знали ви, що за весь час перебування хворого в операційній — від доставки до переведення в звичайну, не післяопераційну палату, — за його життя відповідаємо саме ми? Не хірурги, не медсестри і не черговий лікар, а той, кого пацієнти зазвичай навіть не пам’ятають? Лікарські помилки можливі у будь-кого, але за втрачене на операційному столі життя відповідатиме саме лікар-анестезіолог. Ми навчені рятувати у будь-який час, від будь-якої загрози, що порушує життєво важливі функції тіла людини. І це інша сторона медалі, що, на відміну від знеболення під час операції (за вдале її проведення, звичайно, дякують лише хірургу), помітна пацієнтам тільки тоді, коли вони потрапляють у двері із страшним написом «Реанімація».

 

Мало хто розуміє, що анестезія — це лише 50% роботи лікаря-анестезіолога. Після оперативного втручання задоволений пацієнт їде відпочивати до своєї палати, а ми йдемо до інших людей, яких не завжди взагалі колись оперували, але яким судилося потрапити у відділення реанімації (чи, як про нього ще кажуть, «інтенсивної терапії»). А там у нас — цілий калейдоскоп діагнозів: від важких пневмоній до панкреатитів, від інфарктів до цукрового діабету. І кожного ми лікуємо, не соромимося просити допомоги колег чи о другій ночі читати підручники, параноїдально перевіряємо кожне призначення, не боїмося по тисячу разів на день оглядати пацієнта із надією на позитивну динаміку. Але доля — підступна стара хвойда, а середній вік потрапляння в реанімацію складає 68 років. Тому іноді наші пацієнти покидають реанімацію не у тому напрямку, якому б хотілося.

 

Я дуже добре пам’ятаю першу за свою практику невдалу реанімацію, а ще краще — абсолютну відсутність емоцій після того, як хворого накрили білим простирадлом. Просто вакуум в душі. Звичайно, я перелякалась: на моїх очах щойно померла людина, перейшла невидимий кордон між життям та небуттям, а я собі сиджу, їм яблуко та ногою хилитаю. Усвідомлення прийшло пізніше: помираючи з кожним втраченим пацієнтом, багато не врятуєш.

 

У кожного лікаря на серці — кірочка, яка не дає втратити дах через ту кількість смертей, з якою ми стикаємося на роботі. Я не знаю, добре це чи погано. Але я точно знаю, що кожен з нас — жива людина, яка зможе спокійно спати тільки тоді, коли буде впевнена, що зробила для пацієнта все можливе.

 

Ми черстві, іноді навіть жорстокі; ми цінуємо чорний гумор більше за інший; ми не пам’ятаємо вашого імені через тиждень після операції. Це не тому, що ми погані. Це тому, що ми мріємо одного дня прийти в лікарню, де весь медичний персонал п’є каву і розводить руками, бо у приміщенні не залишилось жодного пацієнта. «Ми не знаємо, куди всі поділися, але, здається, ми все ж таки врятували світ».